ДИКТАНТИ

МАЛЬОВНИЧА УКРАЇНА
ДОСТОЙНИКИ
МОВА
ПРИРОДА
ЛІТЕРАТУРНІ СКАРБИ
НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ
ЦІКАВИНКИ ЗВІДУСІЛЬ
НЕПЕРЕСІЧНІ ОСОБИСТОСТІ
СВІТ ЗАХОПЛЕНЬ

Великий син України


Історія України, правдиве її відображення стали справою всього життя видатного вітчизняного науковця Михайла Сергійовича Грушевського. Він народився в родині педагога в місті Холмі, що нині на території Польщі. Гімназію закінчив у Тифлісі, куди переїхали його батьки, а вищу освіту здобув у Київському університеті. У 31 рік майбутній вчений очолює перший уряд незалежної України – Центральну раду. Але не громадянсько-політична діяльність, а копітка праця історика-аналітика принесла йому справжню славу.
Уже в студентські роки Михайло Грушевський пише працю з історії, де всупереч офіційній історіографії стверджує, що Київська Русь належить тільки історії України і не є колискою трьох слов’янських народів: російського, українського та білоруського. У своїй багатотомній праці «Історія України-Руси» вчений заперечував керівну роль пролетаріату в суспільно-політичному житті, ставив інтереси нації вище класових. З цих позицій він засуджував політику Богдана Хмельницького щодо приєднання до Росії, уважав справжніми патріотами Івана Виговського та Івана Мазепу, які відстоювали ідею самостійності України.
Після того, як влада в Україні перейшла до більшовиків, Михайло Грушевський емігрував до Австрії. На батьківщину він повернувся 1924 року й цілковито присвятив себе науковій роботі, сприяв розвитку та популяризації історії.
З «Історичного календаря» (175 слів)



Українська мова


Із перших днів у словах рідної мови людина відкриває для себе великий і чарівний світ життя. Мова – безцінний скарб народу. У ній відбито все: характер, і психологічний склад, і звичаї, і побут тощо. Як найдорожча спадщина, як заповіт поколінь передається нащадкам любов до свого народу й рідної мови. Калиновою, солов’їною, називали прекрасну українську мову поети. Це неповторна мова всесвітньо відомих Тараса Шевченка та Івана Франка, Лесі Українки та Михайла Коцюбинського, Павла Тичини та Володимира Сосюри, сучасних представників красного письменства.
Українська мова – одна з найрозвиненіших у світі. Вона має величезний лексичний фонд, багату синоніміку. Наприклад, лелека, улюблений в Україні птах, має не лише цю назву. Він і чорногуз, і бусол, і гайстер, і бузько. А яка різноманітність граматичних засобів, скільки зменшувально-пестливих форм: вітер – вітерець, вітрець, вітрик, вітронько. А є й збільшені: вітрисько, вітрище, вітровій, вітрюган.
Окраса української мови – її милозвучність, що створена чергуваннями, униканням збігу більше ніж двох приголосних. Усе це робить нашу мову неповторною, прекрасною, пісенною, величною. Дмитро Павличко писав: «Музикальність – це незбагненна душа нашої мови,яка, як золотоносна річка, виблискує на хвилях народної пісні, переливається в душу нації».
За Є.Чак (178 слів)



Чи впливає ім’я на характер людини?


Люди різняться не лише за своєю зовнішністю, характером, походженням, але й за іменами, прізвищами, по батькові. До речі, ці складники називають особовою назвою. Іван Якович Франко писав в одній роботі, що особова назва – вірний товариш, що супроводжує нас усе життя. Однак мало хто знає походження свого імені та його значення.
Імена людей – це часточка історії кожного народу. У них відображене все: побут, і вірування, і сподівання, і фантазія, і художня творчість. З раннього дитинства й впродовж усього життя жодне слово людина не чує так часто, як своє ім’я.
Більшість антропологів уважає: ім’я може впливати на особистість і, як наслідок, визначати деякою мірою долю кожного. Залежно від цього треба дуже обережно й відповідально підходити до вибору імені. Не бажано називати дитину на честь героїв улюблених телесеріалів чи іменем одного з батьків.
Обираючи ім’я потрібно також зважати, якою мірою воно співзвучне з іменем по батькові. Існують такі сполучення, що звучать досить смішно або їх важко вимовляти. Що ж , можливо, ім’я спрямовує нас, але людина сама повинна визначати мету й спосіб власного свого життя, гідно несучи своє наймення як своєрідну емблему особистості.
За Н.Гамаюновою (180 слів)



Мовчання – золото


Мовчання – це виражальний засіб, що використовують у спілкуванні. Треба вміти замовкнути самому й дати змогу помовчати співрозмовникові. Ефективність мовчання залежить від того, що в цей момент переживає ваш комунікативний партнер. Позитивно мовчання сприймається, коли воно засвідчує намір мовця ніби залишити співрозмовника віч-на-віч з самим собою, щоб обдумати щойно почуте, зосередитися, зорієнтуватися, визначити лінію своєї подальшої поведінки.
Але мовчання може сприйматися і негативно: це відбувається тоді, коли ним повідомляють: «Ти говориш такі нісенітниці, що мені навіть не хочеться відповідати, заперечувати чи коментувати». Дуже образливим є мовчання, коли людина не отримує відповіді на привітання, запитання, побажання тощо. Як кажуть французи, таке мовчання віддаляє людей більше, ніж відстань.
Але коли ви роздратовані, коли не в гуморі ваш партнер і коли ваші слова можуть образити співрозмовника, помовчати однозначно варто.
З мовчанням навіть пов’язані традиції. Наприклад, японці дивуються балакучості європейців, а в Кореї головною чеснотою чоловіка в ставленні до дружини завжди вважали небалакучість. А от мовчазні люди не до вподоби американцям, і французам, і італійцям. В українців є прекрасна приказка-правило: «Умій сказати – умій і змовчати».
За Я. Радевич-Винницьким (170 слів)



Бережімо нашу мову


Ми не глухі, але недочуваємо. Недочуваємо мелодії нашої мови. Ми не сліпі, але недобачаємо. Недобачаємо краси нашої мови. Ми не німкуваті. Але те, що ми промовляємо, таке неоковирне, незграбне й чужинецьке, що його аж ніяк не можна назвати українською мовою. Радше сказати, що це українсько-російський мішанець.
Олександра Сербенська називала мову тілом думки. І не однієї людини, а цілого народу. То яке ж віками зболене, скалічене тіло нашої думки! Воно рясно всіяне виразками суржику, покручене, безжально побите.
Постає питання: як видалити незугарних зайд, як позбутися цих злоякісних позичок, що нівелюють, по-справжньому спотворюють сказане? У який спосіб загоїти рани, домогтися того, щоб слово наше забриніло, засяяло зусібіч? Виразно, природно, вільно. Як зробити, щоб нашу українську можна було почути насправді, збагнути нескінченність її космосу. Побачити наш інтелект, і кмітливість, і розум. Щоб образ українця чи українки нікому і ніколи не кортіло ототожнювати з пришелепкуватими півторадурками на кшталт усіляких вєрок із їхнім масним гумором, простакуватою інтонацією та здеградованою напівмовністю.
За Л.Бутенко (156 слів



Кримськотатарська вишивка


Кримськотатарська вишивка, як і весь кримськотатарський народ, пройшла складний шлях. Усе було на цій дорозі: злети і падіння, повне зникнення та раптове, дещо фантастичне повернення. Ця вишивка – унікальне явище світової культури. Своєю тематикою, символікою вона пов’язана з древньою історією Криму, з усіма цивілізаціями, що пройшли через цю землю: скіфською, і античною, і візантійською, і тюркською – і всі вони залишили слід в історії цього корінного народу.
Змалечку кримськотатарська дівчинка сідала за ткацький верстат. До весілля вона мала встигнути виткати та розцяцькувати вишивкою 200 метрів тканини, що входили в її посаг. Також вишивкою були прикрашені практично всі елементи одягу: сукні, нагрудники, фартухи, головні убори тощо. Проте якщо буковинські гаптувальниці найбільше оздоблювали урочисті предмети одягу, то от кримськотатарські використовували вишивку для ужиткових речей: амулетів, і кисетів, і чохлів. Кольори тут переважно ніжні: зеленувато-рожевий, жовтувато-блакитний, блідо-фіолетовий.
Сповнена лихоліть історія негативно вплинула на цей по-справжньому унікальний вид творчості, хоча зараз мужній народ робить усе, щоб зберегти мистецтво гаптування. Кримськотатарська вишивка продовжує йти складним шляхом, мистецтву ставлять нові й нові підніжки, проте йому вистачає сил підійматися знову й знову.
З журналу (176 слів)



Український Голлівуд


Деякі місця, якими ми прогулюємося й нічого не підозрюємо, насправді пам’ятають кроки знаменитих акторів. Але саме так і є: знайомі місця іноді стають сценою, де відбуваються культові кінематографічні події, а знаходитися вони можуть, до речі, у будь-якому куточку нашої країни. Ось, наприклад, Одеса стала справжньою улюбленицею голлівудських режисерів.
Знаменитий фільм «Д’Артаньян і три мушкетери» навіки закарбував у стрічці палаци, розташовані на Західній Україні. А львів’яни з легкістю впізнають палац Потоцьких, стіни Вірменського собору, Будинок учених тощо.
Наші яскраві полтавські соняшники стали прекрасними декораціями для кінокадрів з всесвітньо відомою Софі Лорен. Вона, красуня в кіно і в житті, завітала на Полтавщину 1969 року: для зйомок фільму «Соняшники» знадобилися українські поля. Жителі села Чернечий Яр і сьогодні згадують, як декілька днів у вагончику, установленому біля місцевого млина, жили гості з Італії.
Маленьке село Хорошки на тій же Полтавщині стало за сценарієм Малинівкою: тут у 1966 році знімали неперевершений фільм «Весілля в Малинівці». А герої легендарного фільму «За двома зайцями» прогулювалися вулицями Подолу. На деяких кадрах навіть можна побачити багатоповерхівки, розташовані на дніпровських схилах. Ось такий історичний конфуз!
З журналу (176 слів)



Сучасний погляд на старовинний інструмент


Кобзарі відомі в Україні ще з давніх-давен. Вони були тісно пов’язані з культурою та історією нашого народу, адже ці виконавці формували самосвідомість, збирали, зберігали та передавали творчість українців через різні жанри, а саме: пісні, і думи, і оповідання, і казки – та супроводжували все це грою на кобзі, лірі чи бандурі.
У наш час це мистецтво не втратило своєї актуальності, лише стало більш сучасним. Яскраве підтвердження – музиканти з гурту під жартівливою назвою «Шпилясті музики». Ці шестеро молодих колоритних хлопців, одягнених у джинси і вишиванки, нічим не відрізнялися б від звичайних парубочих колективів, якщо б не музичні інструменти та репертуар, що роблять цих музик по-справжньому особливими. На своїх бандурах вони грають ексклюзивну музику – caver-версії українських народних пісень та світові хіти різних часів.
Цю групу 2010 року створив Ярослав Джусь – композитор, півфіналіст телевізійного шоу «Україна має талант–2». Його мрією було продемонструвати, що в сучасному українському просторі є місце для унікального продукту, який з’явився завдяки народному інструменту. Учасники гурту першими вирішили, що бандура може бути популярною в молодіжному середовищі. А прикрасивши свої інструменти світлодіодами, зацікавили нею ще й дітей.
З журналу (175 слів



Самчиківський розпис


Мабуть, важко знайти в Україні людину, яка б не чула про всесвітньо відомий петриківський розпис, що веде своє походження від традицій народжених ще в дохристиянські часи. Та мало кому відомо, що звичка прикрашати сільські хати-мазанки дивовижними птахами, і квітами, і вінками, і зорями притаманна була і Одещині, і Хмельницькому та Вінницькому регіонам.
Саме на південно-східній Волині, на межі з Поділлям, хати були здавна розмальовані рослинними візерунками, які вважали оберегами. Малюнки на стінах були візитівкою кожної охайної господині, до них уважно придивлялися парубки, якщо в хаті підростала ще не засватана дівчина.
Особливо славилися своїми розписами хати в селі Самчики Старокостянтинівського району Хмельницької області. Тут у давні часи з’явився, з часом зник і нещодавно знову відродився й поширився Україною та світом мальовничий розпис, створений на основі традиційного народного декоративно-прикладного мистецтва. Зазвичай цей розпис сюжетний, виконують його у формі великого зубчастого малюнка, схожого на гобеленовий.
Основна тематика цього розпису – це рослинні мотиви в якнайрізноманітніших їх інтерпретаціях. Барвінок і соняхи, троянди й маки, дзвоники й калина – усе це використовують самчиківські майстри, додаючи національного колориту та  створюючи з реальних знайомих рослин казкові, по-справжньому фантастичні композиції.
З журналу (182 слова)



Пам’ять


Пам’ять кожної людини працює по-своєму. Не тільки краще чи гірше, а саме по-своєму, у залежності від її індивідуальних особливостей. У сучасній психології визначають такі її три види: образну, емоційну та логічну.
Образна пам’ять зберігає запахи моря й диму, смак хліба й цукерок, обриси гір і зліт літака, м’якість вати й холод металу, колючість шипів і тепло рукостискання.
З образною пам’яттю дуже тісно пов’язана пам’ять емоційна, адже її світ – це почуття. Це й не дивно, бо всі наші переживання – це саме і є образи, збережені нами. І все ж емоційна пам’ять особлива. Переконливий доказ – несхоже ставлення до побаченого в різних людей.
І третій вид пам’яті – це пам’ять логічна, пам’ять на думки, слова. Вона, як й інші види пам’яті, надає людині індивідуальності.
Усі три види пам’яті живуть поруч, кожна дарує нам щось своє, але якась одна переважає, є провідною. Тому люди по-різному і запам’ятовують, і пам’ятають.
До речі, варто зауважити: пам’ять – явище змінне, тому її можна й потрібно тренувати й розвивати. Недаремно є таке побажання: «Нехай ніколи не зраджує тебе твоя пам’ять».
За В.Пекелісом (170 слів)



Маруся Чурай


За піснею можна вивчати історію народу. ЇЇ створювали поети, лірники та прості люди, чиї імена залишилися невідомими. Але є одна незабутня постать – зірка, ім’я якої люди пронесли через віки у величних легендах.
За переказами, з таким ім’ям народилася в Полтаві в козацькій родині Гордія Чурая дівчинка і стала народною поетесою, поклавши життя своє на вівтар духовної скарбниці народу українського.
За своє коротке життя дівчина пізнала чимало: смерть покараного у Варшаві батька, і палке кохання козака, і його зраду. Пережите горе і радість, гіркий сум і солоний щем, боротьба зі шляхтою – усе виливала вона в піснях, що відхоплював люд і не давав стихнути їм ані тоді, ані тепер.
Перед її генієм схиляли голови сучасники. Богдан Хмельницький знав особисто її страченого батька і, довідавшись, що вона дочка того Чурая, з пошаною ставився до неї та її незбагненного таланту.
Ім’я дівчини – Маруся Чурай, і ніхто не може злічити, скільки пісень вона створила. Та не це головне. Важливо те, що вона Божим даром свого таланту не лише запалювала серця людей, а й увійшла святою постаттю до храму пісенної, сповненої героїки творчості народу.
З журналу (177 слів)




Дендропарк «Софіївка»


Невимовно прекрасний парк, закладений Станіславом Потоцьким у 1796 році в місті Умань на Черкащині, було створено на прохання  його дружини Софії й на її честь названо «Софіївкою». Ідею створення парку в романтичному стилі як ілюстрації до грецьких і римських міфів подала вона сама. На втілення планів подружжя Потоцьких знадобилося десять років, але сам засновник не дожив до повного розквіту цього райського куточка.
Тут гармонійно поєднано кожен з елементів: місцеві й екзотичні рослини, мармурову скульптури, гроти, фонтани, ставки. За задумом автора, чарівний парк мав бути втіленням античної міфології. Так на світ з’явився водограй «Змія» з міфу про троянців, критський лабіринт, джерело «Натхнення», що нібито утворилося від удару копита крилатого коня Пегаса. У «Софіївці» тече своя підземна річка Ахеронт, по якій, за легендою, Харон перевозив душі померлих у царство пітьми. Переказують, що Софія любила плавати нею у зворотному напрямку, таким чином неначебто омолоджуючись.
Упродовж року парк відкритий для всіх, хто прагне подивитися на цей дивовижний витвір любові, природи і людей. Але найкраще відвідати «Софіївку» в червні, коли повітря сповнене духмяним ароматом квітів, або ж восени, коли листя полум’яніє жовтогарячими, багряними та золотисто-коричневими кольорами.
За книгою «Моя Батьківщина – Україна» (183 слова)



Бузковий гай


Природа щедро обдарувала Україну: найродючіші у світі ґрунти, сприятливий клімат, багаті поклади корисних копалин, повноводі ріки, ліси з цінними породами дерев, ласкаві моря, невисокі гори, багатий рослинний і тваринний світ. Але ще, до речі, є на нашій землі дивовижні місця, що потребують уваги й турботи.
У селі Диканька Полтавської області розташований унікальний бузковий гай. Нині він, на жаль, перебуває в дещо занедбаному стані, але в травні на це ніхто не зважає: п’янкий , дивовижно духмяний аромат і цвіт бузку зачаровують навіть найвибагливішого гостя. За переказами, гай був закладений Василем Кочубеєм для його хворої на астму доньки Ганни. За його наказом з усього світу до колишнього глиняного кар’єру привезли понад сто видів бузку. Висадили дорогоцінні кущі та плекали їх садівники з Чехії. Білий, фіолетово-синій, рожевий, темно-червоний, сріблясто-сірий – усі кольори бузку просто не перелічити! Гуляючи алеями парку та вдихаючи чарівний аромат, Ганна почувалася значно краще.
Але після подій 1917 року бузковим гаєм ніхто не опікувався, тому багато кущів просто вимерзло. Донині збереглися лише кілька видів бузку, що розрослися по всій території кар’єру.
За книгою «Моя Батьківщина – Україна» (172 слова)



Олександр Довженко


Олександр Довженко, чия творчість визнана одним із найвищих досягнень людської культури, народився у селянській сім’ї на Чернігівщині, у мальовничому містечку Сосниця. Дитинство його пройшло на берегах Десни серед казкової природи – і цей світ знайшов своє втілення в його фільмах і в прозі.
У 1913 році талановитий юнак вступив до Глухівського учительського інституту і, закінчивши його, отримав направлення до Житомира. До переїзду в Київ він викладав багато різних предметів, а саме: історію, і географію, і фізику, і природознавство, і малювання, і навіть фізику. Життя Олександра Довженка було дуже яскравим й різноманітним. Але на тридцять третьому році його доля круто змінюється: Довженко пробує себе як режисер на Одеській кіностудії. Він мріє про справді національне кіно, що сягає корінням у народну культуру.
Усесвітньо відомий фільм «Земля» – це один із двадцяти кращих фільмів усіх часів і народів. Кінострічка мала грандіозний успіх у Європі, але в Україні перебувала в прокаті лише вісім днів і знову була показана лише в 1958 році. Через багатогранність таланту Олександра Довженка часто порівнювали з геніями епохи Відродження.
За книгою «Моя Батьківщина – Україна» (169 слів)



Червона калина


Під холодним вітром тремтять кущі, мерзнуть дерева. Вони вже давно стоять голі, і скоро зима подарує їм новий одяг, але її ще немає. Пожовкла трава, почорніло опале, побите першою памороззю листя. Низьке осіннє небо з холодними подертими хмарами геть сіре, і такі ж похмурі ліс і земля. До речі, саме в листопаді зазвичай найменше сонячних днів, тому майже кожен осінній день схожий на сутінки.
Сніг уже декілька разів укривав землю ковдрою, але була вона білосніжною зовсім мало та швидко танула. Ще не прийшов із півночі великий караван із снігових хмар, який засипле поля, і ліси, і дороги.
У лісі горить-палає калина, виблискують її червоногарячі кетяги. Недаремно, мабуть, і складав народ свої кращі пісні саме про неї, адже навіть у найпохмурішу пору дарує вона лісові свою красу. Ягідки стали ще розкішніші після того, як опало з кущів останнє листя.
А весною калина буде справжньою красунею. Білі плоскі суцвіття, що нагадують медальйони, прикрашатимуть кущі. У квітах калини багато нектару, і до них часто навідуватимуться комахи, особливо бджоли, адже калина – це прекрасний медонос.
За «Народним календарем» (170 слів)


Чим пахне літо?


Чим пахне літо? Стиглою полуницею, червоногарячим сонцем розігрітою, від чого її запах стає ще сильнішим, а також теплою річковою водою, прогрітою на мілководді. Крім цього, є й аромат трави, недавно скошеної, у якій ще блукають квіткові відтінки, але вже пробивається духмяність сіна.
Багато в червня пахощів і фарб. У яскравому його різнотрав’ї граціозно похитують голівками білосніжні ромашки, малиново-червоними вуглинками світяться квіточки лісової герані, золотаво-жовтими зірочками блищать китички звіробою. За народними прикметами, ось-ось у лісі з’являться перші, давно очікувані гриби.
А на початку липня до літніх пахощів і фарб доєднуються нові. Тільки не треба шукати їх на галявинах. Вони там, де високі дерева гордо тримають кучеряві крони, а в тих кронах гудуть бджоли, збираючи з жовтуватих квітів нектар, щоб зробити один із якнайцінніших продуктів – запашний світлий липовий мед.
Чи бачили ви, як цвіте липа? Глянеш – і застигнеш у захваті! Квіти в неї білувато-жовті, зібрані в суцвіття. І мед, і липовий цвіт мають унікальні цілющі властивості, тому з давніх-давен народ їх шанує як ліки.
За «Народним календарем» (162 слова)


Телеманія


Соціологи та психологи свідчать: переважна більшість школярів проводить дозвілля без активного руху. Це справжня проблема, адже лікарі наголошують, що згідно з гігієнічними вимогами активність має становити половину вільного часу. То що ж трапилося?
Найбільший  ворог тут – так звана «телеманія», тобто надмірне захоплення переглядом телевізійних передач. На жаль, багато хто просиджує перед екраном годинами, дивиться всі серіали, а іноді – узагалі все, що транслюють. Для активних занять часу просто немає. Наслідок цього – гіподинамія з усіма негативними наслідками. Учені встановили, що навіть після тригодинного щоденного перегляду телевізійних передач у підлітків спостерігають симптоми психічного розладу, виснаження нервової системи.
Варто зауважити, як підлітки дивляться телепередачі: вони сидять поруч з екраном, часто вимикають верхнє світло, постійно відволікаються на додаткові ґаджети. Захисна здатність екранів телевізорів дуже низька, і перебувати годинами впритул до них небезпечно для здоров’я. От тому досить швидко школярі стають пацієнтами невропатологів, окулістів, терапевтів. «Телеманія» завдає молодому організму непоправної шкоди.
Безперечно, телебачення принесло в наше життя багато переваг. Але треба розумно використовувати їх і, звичайно, дотримуватися гігієнічних норм.
За книгою «Світ навколо нас» (164 слова)


Мир і жито


Від цих двох понять і походить назва одного з найдавніших міст півночі України – Житомира. Племена слов’ян, що жили тут, відзначалися миролюбством і з давніх-давен торгували хлібом. До речі, місто виникло в унікальному природному ландшафті: з усіх боків його оточували густі-прегусті ліси, а Тетерев, Кам’янка Лісова, Кам’янка Польова, Ярошенка і Путятинка – це п’ять річок, що протікають по цій території.
Через вісімдесят років після зруйнування ордами Бату-хана Житомир опинився від владаю литовських князів. Саме тоді було зведено захисні оборонні споруди та прорито систему підземних ходів, які й зараз почасти знаходять під час будівельних робіт. Місто тоді стало справжньою фортецею, оточеною могутніми стінами та ровами, заповненими водою.
Стіні Житомирського замку пам’ятають величні перемоги: наприклад, у 1851 році загони козаків Івана Богуна розбили під ним сімнадцятитисячну армію поляків. Жорстоких руйнувань завдала місту і Друга світова війна. Але воно вистояло завдяки людям, які живуть у ньому.
Житомирці щиро люблять своє древнє, овіяне таємничим духом місто. Нові житлові квартали, стрімкі вулиці, сучасні підприємства, турботливе ставлення до історичних місць – усе це сучасний Житомир, що став найважливішим економічним і науково-технічним центром Полісся.
За книгою «Моя Батьківщина – Україна» (175 слів)


Марко Вовчок


Слави першої української письменниці, яка розкрила глибинне психологічне коріння кріпосництва й усякого рабства загалом, Марія Олександрівна Вілінська набула під псевдонімом Марко Вовчок. Народилася вона в маєтку Катерининське в родині армійського офіцера, була росіянкою за національністю.
Освіту й виховання Марія здобувала в місті Орлі, де мешкала в будинку своєї багатої тітоньки. Там вона познайомилася з Панасом Марковичем, засланим за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Згодом, у 1851 році, вони одружилися, і за лічені місяці майбутня письменниця досконало опанувала українську мову.
У 1857 році вийшли друком українською мовою «Народні оповідання» – і в Україні з’явився новий  талановитий письменник. У цій добірці критиків і читачів вражало все: новизна тем і прийомів, чудова мова й співучий ритм прози, глибокий психологізм і майстерні деталі.
У житті Марії Вілінської є багато цікавих, часто по-справжньому таємничих фактів. Наприклад, Жуль Верн подарував  їй на  пам’ять ексклюзивне право перекладу  своїх творів російською та українською мовами. А Пантелеймон Куліш писав про неї: «Наш Марко Вовчок, як бджола Божа, випив кращу росу із квітів нашої мови».
За книгою «Моя Батьківщина – Україна» (164 слова)



Дочка Прометея


     Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім’я їй – Леся Українка. З не такої далекої минувшини, проте вже немовбито крізь серпанок легендарності  проступає до нас образ поетеси, образ ніжний, чистий, священний. З тих далеких, трохи потьмянілих у віках часів крихкими уламками долинув навіть її голос, випадково збережений у пробному записі фонографа.
   Своєю винятковістю і своєю звичайністю – усім вона дорога для нас. Хочеться підкреслили, що була вона просто людиною і, ведучи оту «тридцятилітню війну» з нападками важкої-преважкої хвороби, не мала якогось додаткового захисту проти болю.
   А звідки ж все-таки той не зборений ніким дух, що в найтяжчих випробовуваннях долі не дав розчавити себе? Звідки ота сила, що піднесла цю слабосилу дівчину над своїм часом, над своєю похмурою епохою?
…Звертаючись до образу Лесі Українки, до цього феномена стійкості, бачимо, якою силою може ставати в людині високість помислів, значність життєвого ідеалу, безмір любові до свого народу.
…Усе її  життя – це подвиг, у якому в єдине сплелося все: мужність, і мудрість, і мистецьке горіння, і глибина прозрінь.

171 слово                                                                                        За О.Гончаром


Казковий палац


Палац «Ластівчине гніздо» – пам’ятка відома далеко за межами України. Казковий палац, що, здається, дивом тримається на краєчку стрімкої кручі, давно став символом Криму, його візитівкою.
Палац розташований на прямовисній скелі Аврора, що є відногою мису Ай-Тодор. До речі, сама ідея збудувати палац на цьому місці, над урвищем, є результатом сміливої фантазії та великої жаги прекрасного.
Зовні палац нагадує маленький лицарський замок із дитячих казок. На краю скелі височіє двоповерхова вежа зі стрілкуватими вікнами та короною зубців-мерлонів. Навколо вежі влаштований балкон – оглядовий майданчик, з якого розгортається чудовий морський краєвид та видно Ялту. 
Будівля на скелі Аврора виникла наприкінці ХІХ століття. Спочатку це була дерев’яна дача. Скромний, не знаний ніким будиночок перетворив на замок нафтовий барон Штейнгель. Автор цього чуда Леонід Шервуд – архітектор, інженер і скульптор. У 1927 році в Криму стався сильний землетрус, епіцентр якого був у морі біля Ялти. Палац не постраждав дивом, проте частину скелі Аврора забрало море. Реконструкцію провели лише через п’ятдесят років. Тут проходили зйомки відомих фільмів, а саме: «Десять негренят», «Синій птах», «Академія пана Клякси» тощо.
За О. Бєліковим (170 слів)



Шедевр козацької архітектури 


Шедевром козацької архітектури, бо рівного за красою й урочистістю не було з-посеред храмів у всій Україні, уважають собор у нинішнім Новомосковську – запорізькому місті Самарі. Цей дивовижний дерев’яний витвір збудував народний майстер Яким Погребняк. Замовляючи йому будівлю, козаки просили спорудити її без цвяхів, бо вважали, що не можна вбивати цвяхи в храм Спасителя – Ісуса Христа, який ними був прибитий на хресті. Він останній, який побудували козаки перед скасуванням Запорізької Січі. Основним знаряддям будівничих була всього-на-всього сокира, тому дотепер залишається загадкою, як їм вдалося досягти такої високої точності у виготовленні деталей.
Храм прикрашає дев’ять куполів, пізніше перед ним була побудована дзвіниця. Виростаючи, собор усе більше вражав усіх грандіозною монументальністю, вишуканою стрімкістю та легкістю форм. Архітектор поєднав у ньому візантійське зодчество та українське бароко. 
У цього храму є багато незбагненних таємниць. Наприклад, одна з них – геніальне моделювання замкненого простору, який охоплює людину в інтер’єрі собору. Світлі, прикрашені витонченими малюнками площини стін, які в стрімкому злеті перетинаються, створюють атмосферу величного спокою та божественного відсторонення від мирської марноти.
За «Історичним календарем» (167 слів)


Долина нарцисів


Нарцис вузьколистий росте в Україні лише на Закарпатті. Долина нарцисів – унікальна природна пам’ятка в урочищі Креші поблизу міста Хуст. Це єдине місце в Східній Європі, де існують природні зарості цієї білосніжної квітки. Схожі, але менші за площею популяції є ще в таких місцях: Альпах, Румунії, деяких країнах на Балканах. 
Науковці вважають, що багато тисячоліть тому, рятуючись від льодовика, квіти переселилися в хустську долину. Про це місце люди переповідають багато легенд. Одна з них є переспівом давньогрецького міфу про Нарциса.
Друга легенда оповідає про татарське лихоліття. Коли ординці напали на Закарпаття та взяли приступом Хотинський замок, місцеві жителі припинили опір і піднесли в дарунок переможцям набиті нарцисовими квітами подушки як знак покори. Вороги зраділи, але вони, звісно, не знали, що нарцис – отруйна квітка, а той, хто засне на такій подушці, ніколи більше не прокинеться. Отже, уранці в ординському таборі мало хто побачив схід сонця. Нажахані подіями, татари втекли зі страшного краю.
Долина в період цвітіння – незабутнє видовище. Цей феномен вартий того, аби хоч раз у житті його побачити.
За О. Волосевич (168 слів)


Привид Ужгородського замку


За легендою, у ХVІІ столітті власником Ужгородського замку був угорський лицар Другет. Він мав юну, напрочуд красиву доньку.
У ті сповнені небезпеки важкі часи на закарпатські міста нападали поляки. Якийсь польський магнат задумав будь-що-будь здобути замок. Аби довідатися, як це зробити, він вигадав хитромудрий план: перебрався мандрівним лицарем і приїхав у замок на розвідку. Вечорами оманливий мандрівник розповідав господарям про свої пригоди в далеких краях. І от, слухаючи ці оповідки та захоплюючись мужністю лицаря, донька Другета закохалася в нього. А коли дізналася, хто її коханий, не змогла здолати любов і розповіла про те, скільки військової сили в замку та як його можна взяти. А загадка  була така: існував таємний хід, секрет якого знали лише члени родини володаря.
Другет дізнався про підступність – і нечесного гостя було страчено. Не простив лицар і свою доньку: за зраду батько наказав живою замурувати її у фортечній стіні.
Відтоді щоночі по замку ходить привид: це дівчина ніяк не знайде коханого. З першими півнями видіння зникає, щоб назавтра опівночі знову вийти на пошуки свого милого.
За А. Клімовим (168 слів)


Дрогобич


Дрогобич – друге за розмірами місто Львівської області, що має чимало цікавих пам’яток. Воно своєрідне, адже, на відміну від більшості інших західноукраїнських міст, є зразком старовинного індустріального центру. Це, звичайно, не за мірками сучасності. Зараз зовні це затишне охайне містечко зі старовинними будинками та вимощеними бруківкою вуличками. 
Великого промислового значення місто набуло ще з давніх-давен: тут видобували сіль – біле золото. Другим поштовхом до індустріального розвитку Дрогобича стало відкриття нафтових джерел, а в 1866 році тут запрацював нафтопереробний завод,  до речі, перший у Центральній Європі. Нафта зробила місто багатим та успішним, тому центральна його частина може похвалитися розкішним архітектурним ансамблем. Тут височіє готичний собор Святого Варфоломія, а поруч тягнеться до неба дзвіниця, перебудована з оборонної вежі. Поблизу також стоїть пам’ятник Юрію Котермаку – філософу, астроному, професору медицини. Але головними пам’ятками міста, справжніми дивами Дрогобича, є дерев’яні церкви, що вражають витонченістю та оригінальністю архітектури.
Це місто хвилює та заспокоює водночас. Тут можна віч-на-віч зустрітися з історією, доторкнутися до ще ніким не розгаданих таємниць.
159 слів


Славетне місто Лева (підвищена складність)


Сучасний Львів, центр Львівської області, абсолютно справедливо вважається індустріальною, духовною та культурною столицею Західної України. Місто з населенням понад 900 тисяч жителів одночасно є найбільшим музеєм під відкритим небом: тут збереглося більше двох тисяч пам’ятників історії та культури. Старий центр Львова внесено до списку Всесвітньої Спадщини людства, а відтак визнано найбільшою цінністю планетарного масштабу.
Заснований у середині 13 століття князем Данилом Романовичем Галицьким, Львів отримав своє ім’я на честь його сина та спадкоємця Лева. За кілька десятиліть він став успішним торгово-ремісничим містом, релігійним і культурним центром Галичини. Упродовж століть Львів зберігав не змінене роками попереднє планування.
Це всесвітньо відоме місто-музей – унікальний сплав архітектурних і художніх традицій Східної Європи та творчої спадщини Італії та Німеччини. До речі, з давніх-давен тут живуть люди, які належать до різних культур і віросповідань. В архітектурі сучасного Львова змішалося багато стилів: готика і ренесанс, романтичний стиль і розкішне рококо, величний ампір і конструктивізм. Те, що на перший погляд здається непоєднуваним і суперечливим, тут утворило напрочуд гармонійну єдність, яку відчуває кожний, хто потрапить у це місто.
За А. Клімовим (170 слів)


Золочівський замок


Золочівський замок вражає оригінальністю архітектурного ансамблю. Замість суворих мурів його оборонний комплекс складають широкі земельні вали – бастіони голландського типу. Саме вони за часів розвитку артилерії були найкращими захисниками від гарматних ядер. Їх спланували в такий спосіб, що навіть коли ворог захоплював один із бастіонів, то обстріл тривав із сусідніх. Чудовий земляний захисток закінчується равеліном – насипом перед брамою замку.
На цьому дива замку не закінчуються. Не надто високий зовні Великий палац, збудований 1634 року, облаштований усередині унікальною для тих часів системою опалення та каналізації. Система була розташована таким чином, що за допомогою кількох камінів опалювалися всі зали палацу, а каналізація працювала на основі дощової води – такої розкоші, як туалетний злив, на той час не було в жодному європейському замку, навіть у Луврі.
Поряд із Великим палацом примостилося ще одне диво Золочева – Китайський палац, який утілював європейське уявлення про архітектуру Сходу. Палац у Золочеві – одна з трьох  подібних пам’яток у Європі та єдина в Україні. До речі, нині тут розміщено зібрання творів східного мистецтва – переважно дари іноземних послів.
За О. Бєліковим (165 слів)


Канів


Канів – місто з особливими пам’ятками. Головна серед них – Тарасова, або Чернеча, гора, на якій похований усесвітньо  відомий геній українського народу Тарас Григорович Шевченко. Тут облаштовано меморіальний комплекс – одне з найшановніших місць в Україні. Крім меморіалу, тут розташований історико-культурний заповідник, який першим у країні здобув статус національного. Над Дніпром височіє Шевченкова могила, яка  схожа на величезний скіфський курган. До пам’ятника ведуть 342 сходинки.
Тарас Григорович відвідував Канів і бажав оселитися тут на схилі літ, проте планам не судилося справдитися. 1861 року поет помер і був похований у Петербурзі. Друзі Шевченка, пам’ятаючи про його мрію, наполягали на тому, щоб перевезти тіло на рідну Вкраїну. Перепоховання поета стало визначною всенародною подією.
Канів  заснував князь Ярослав Мудрий. Від часів Київської Русі дійшло небагато архітектурних пам’яток, і кожна має величезну культурну цінність. До наших днів зберігся давньоруський Успенський собор, збудований київським князем Всеволодом. Неподалік Тарасової гори розташоване Кам’яне поле – парк скульптур, який щороку поповнюється новими витворами українських майстрів. У місті працює музей декоративно-прикладного мистецтва. Це місто з багатою історією.
За О. Бєліковим (163 слова)


Острів Хортиця


Визначним місцем України є острів Хортиця – цитадель запорізького козацтва. Відвідувачів тут приваблює все: краса природи, і гучне бойове минуле, і цікаві експозиції місцевих історичних музеїв.
Хоча сліди козацького міста-фортеці не дійшли до наших днів, на його місці відтворений історико-культурний комплекс «Запорізька Січ», що дає уявлення про те, яким було козацьке поселення за часів його існування. Макет Січі розроблено за історичними документами та за участі вчених-істориків. Комплекс складається з дерев’яної фортеці з муром і дозорними вежами. Усередині фортеці розміщені курені, де козаки селилися за географічною ознакою: хто звідки родом. Крім того, на острові є великий Музей історії запорізького козацтва, експозиція якого охоплює історію Хортиці і в докозацькі часи. Поселення на острові існували ще за часів енеоліту і бронзового віку, про це  свідчать знайдені археологами предмети побуту: знаряддя праці, рештки посуду та прикраси. Згодом на Хортиці поселилися скіфи, які залишили тут по собі кургани-могильники з кам’яними ідолами. 
Охочі зануритися в козацьку атмосферу можуть відвідати кінний театр «Козацька залога» – фольклорно-етнографічний комплекс. Тут відтворюють звичаї козаків, і їхні військові маневри, і побут, і ремесла.
За О. Бєліковим (169 слів)


Вершник на бронзовому коні


Бронзовий вершник у військовому вбранні ХVІІ століття став своєрідним символом Києва. Це він – гетьман Богдан Хмельницький. Епітетів і титулів це ім’я не потребує. Кожен знає, хто він і що зробив. Про Хмельницького написано безліч творів: поеми, і романи, і монографії. Нащадки простежили чи не кожен день його життя в зрілому віці. 
Молодий Тарас Шевченко ще до вступу до Петербурзької академії мистецтв виконав тушшю, пензлем і пером вражаючий за своїм драматизмом малюнок під назвою «Смерть Богдана Хмельницького». Художники змальовували його в бою і на самоті, у глибокій задумі та серед              друзів-побратимів. Живопис, графіка, скульптура, кінофільми, театральні вистави – усе це розкриває нам яскраву, не загублену у віках постать.
У Києві на площі перед величним Софійським собором – гірка з сірих гранітних брил. На вершині її – бронзовий кінь, різко та раптово зупинений вершником у момент шаленої скачки. Скульптор до найменших деталей зумів передати динаміку, вони ніби злилися в єдиному пориві. Здається, ми чуємо іржання коня та владний окрик гетьмана. Чітко вимальовуючись на фоні неба, пам’ятник  ніби пливе крізь віки.
За Д. Степовиком (165 слів)


Козаки на морі


Козаки були вмілими воїнами не тільки на суші, а й на морі. Їхні славнозвісні чайки не боялися нічого: ні бурі, ні оснащених важкими гарматами турецьких галер, до яких вони  сміливо підходили впритул і брали на абордаж. Слово «чайка» походить від тюркських «чаік-каік», що значить човен, дубок. Вони, як правило, були 12 метрів завдовжки. На кожну сідало кілька десятків невтомних веслярів – і чайка, розсікаючи воду, летіла, як справжній птах.
Якщо козаки бачили на морі турецьку галеру, їхні чайки миттю шикувалися у формі півмісяця, щоб вона не змогла втекти. Наближаючись до ворожого судна, запорожці вели невпинний вогонь, змітаючи ним усе з палуби.  До речі, з давніх-давен дійшли свідчення самовидців про загадкове козацьке судно, яке було, мабуть, одним із перших варіантів підводного човна. Воно мало два днища, між якими клався баласт для занурення. А у висунуту над поверхнею моря трубу – прообраз майбутнього перископа – козаки вели спостереження.
Історія козацького флоту – історія доблесті, кмітливості та винахідливості, якими завжди вирізнялися у своїх ратних діяннях запорожці.
За М. Слабошпицьким (160 слів)


Ліна Костенко


Ліна Костенко – одна з чільних постатей у плеяді українського шістдесятництва. Народилася вона на Київщині, у 1956 році закінчила Літературний інститут імені М. Горького в Москві. Але після виходу трьох перших збірок поетеса була заборонена на шістнадцять років. Повернення в літературу відбулося 1977 року, коли світ побачила збірка «Над берегами вічної ріки». 
Творчість поетеси має щонайширший спектр: тут і монументальні твори, і мінімалістичні форми, тут трагізм та іскрометна іронія, тут занурення в глибини історії та гостре і парадоксальне бачення сучасності. Принципово перебуваючи за межами будь-яких шкіл, Ліна Костенко зумовила радикальну, філософську, стилістичну та мовну трансформацію української літератури. Також вона переклала багатьох польських, а також чеських, єврейських, грузинських поетів. Твори Ліни Костенко також перекладені різними мовами, а саме: англійською, французькою, німецькою, іспанською, усіма мовами Сходу Європи тощо.
Упродовж тривалого періоду поетеса вивчала зону біля Чорнобиля в складі історико-культурної експедиції. Результат цієї праці – сценарій фільму «Чорнобиль. Тризна».
Ліна Костенко – почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія». У 1987 році вона стала лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка.
З альбому (163 слова)


Шевченко в Києві


У Києві Тарас Шевченко жив наїздами не більше двох років. Однак стародавнє місто, омите дніпровими хвилями, багато важить у всіх творчих доробках Кобзаря, а саме: поетичному, прозовому, образотворчому, а також і в особистій долі. На ньому не могла не позначитися сама атмосфера суспільного та культурного життя Києва, його славне минуле. Молодого поета, який приїхав до міста в 1843 році, вабило все: краса древніх храмів, скарби бібліотек, інтенсивність і внутрішня напруга політичного та суспільного життя. Тут, до речі, лунали тоді відголоски декабристського руху. Тарас Шевченко раз у раз звертався думкою до сміливців, трагічна доля яких мала великий вплив на формування його світогляду.
У Києві Тарас Григорович застав чималий гурт освічених молодих людей. Саме тут зріли ідеї, які згодом стали політичною платформою Кирило-Мефодіївського товариства. 
Тарас Шевченко щиро любив Київ. Але найріднішим, мабуть, був для нього будинок на Пріорці. Про нього в спогадах він пише так: «Ішов та йшов – бачу: хатинка стоїть, не то панська, не то мужича».
Час не владний над пам’яттю народу: Кобзар довіку залишиться в Києві.
За В. Жмиром (169 слів)


Гетьман Петро Сагайдачний


Гетьман Петро Сагайдачний – це одна з тих світлих постатей, які назавжди залишаться в народній пам’яті. Він, людина широкого розуму, добре розумів головні проблеми політичного, економічного, освітянського та станового життя своєї епохи. Знався на проблемах не лише в Україні, а й у суміжних державах.
Крім того, йому був притаманний великий дипломатичний такт, завдяки якому, не оголюючи свого меча, Сагайдачний зумів домогтися в поляків таких благ для свого народу, про які жоден український гетьман ні до нього, ні після нього і мріяти не смів.
Петро Сагайдачний розширив козацьку територію і збільшив кількість свого війська до не бачених доти розмірів, заклав підвалини для подальшого існування українського козацтва. За час своїх вторгнень у Крим і Туреччину Сагайдачний визволив із важкої неволі силу-силенну бранців-християн, а також людей інших вірувань, чим осушив сльози багатьом матерям, сестрам, дідам і батькам. Він, до речі, надзвичайно любив свою рідну українську мову та розмовляв нею. Крім того, він знав і шанував інші слов’янські мови, про що свідчать його численні листи.
За Д. Яворницьким (160 слів)


Конституція Пилипа Орлика


У квітні 1710 року в Бендерах відбулася рада козацької старшини, яка відступила з Мазепою. Обирали гетьмана. Ним став Пилип Орлик, найближча до покійного людина, колишній генеральний писар. Як свідчать історики, за походженням Пилип Орлик – чех, але свою долю пов’язав з Україною. Він закінчив Києво-Могилянську академію, вирізнявся високою освіченістю. Мав літературний талант, писав поезії. Безперечно, це була людина непересічна в усіх розуміннях.
Рада в Бендерах була важлива не тільки тим, що на ній було обрано гетьманом сподвижника Івана Мазепи. Там уперше в історії було прийнято Українську Конституцію, у якій говорилося про вільну та незалежну державу, що захищає права людини. Цей документ свідчить про глибоко демократичні засади кабінету Пилипа Орлика, а також про те, якою серйозною політичною фігурою був він сам. Конституція значно випереджала свій час – і за неї почав боротьбу Пилип Орлик. 
Попереду в гетьмана – важка та довга боротьба за Україну, яку, на жаль, йому не вдалося тоді виграти. Але у світову історію він назавжди ввійшов як творець першої демократичної конституції.
За М. Слабошпицьким (161 слово)


Нестор Літописець


Він прийшов до Києво-Печерської лаври сімнадцятилітнім юнаком і назавжди залишився там, щоб стати не тільки монахом-чорноризцем, а й батьком української історії. 
Усі історики сходяться на тому, що Нестор був надзвичайно освіченою людиною, добре знав і давньоруські, й іноземні літописи, які читав в оригіналі.
Нестора часто називають літописцем. Це так, він справді писав літописи. Але правильніше було б назвати його письменником та істориком. Він дотримувався літописних форм і хронологічної послідовності викладу подій, але прагнення висловитися ширше та докладніше диктувало йому численні вставні оповіді в «Повісті временних літ». Це виходило за рамки загальноприйнятих тоді сухувато-ділових сказань. Так конкретизовано й художньо яскраво до Нестора не писав на Русі ніхто.
Серед багатьох людей поширена така думка: Нестор – єдиний автор «Повісті временних літ». Вона помилкова. Нестор звів в одне ціле різні літописи, створені його попередниками, творчо опрацював їх, збагатив своїм літописом – і з-під його невтомного пера вийшла цілісна і тематично завершена книга. Нестор був надзвичайно незалежною у своїх поглядах людиною – це часто викликало нарікання князів. 
За М. Слабошпицьким (162 слова)


Золоте слово Мономаха


Володимир Мономах увійшов в історію не тільки мудрим і далекоглядним правителем, одним з найавторитетніших політичних діячів Київської Русі, а й відомим, по-справжньому талановитим письменником, чиє слово ось уже стільки століть не змізерніло та не змаліло у своїй мудрості.
Як відомо, цей князь дбав про просвіту рідної землі, кохався в книгах, вільно володів п’ятьма мовами. Після нього залишилася ціла рукописна збірка творів, а саме: знамените «Повчання», адресоване дітям, лист до князя Олега й молитви.
«Повчання» – це слова вже немолодої, зрілої людини про те, як належить жити у світі, яких непорушних законів слід дотримуватися. Усі ті правила продиктовані вимогами християнської моралі, спрямовані на очищення людських помислів, виховання в дусі доброзичливого ставлення до всіх, а надто – до знедолених, нещасних. «Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте», – радить він нащадкам.
З творів Володимира Мономаха постає яскравий образ енциклопедично освіченої людини, яка вболіває за майбутнє своїх нащадків і до порад якої завжди будуть дослухатися.
За М. Слабошпицьким (164 слова)


Королева Франції


Найбільш вірогідним роком народження князівни Анни є 1028 рік. Підтверджується ця дата французькими відомостями про те, що вона приїхала до Франції, коли їй було двадцять два роки.
Дитячі та дівочі літа Анни проходили в Києві – величному та прекрасному місті. Зростала вона в такій культурній атмосфері, що істотно відрізнялася від середньовічних європейських звичаїв, і це не могло не позначитися на її вихованні  та світогляді. Князівна здобула початкову освіту, навчаючись у приватних учителів. Вона вивчила з ними багато предметів, а саме: грамоту, історію, іноземні мови, початок арифметичних знань, малювання, а також правила етикету. Анна була надзвичайно освіченою дівчиною – і в ті часи з нею в цьому не могла суперничати жодна князівна чи королівна.
Як стверджують літописи, Ярослав, батько Анни, не зразу дав згоду на шлюб своєї дочки з Генріхом І – королем Франції. Перші роки життя в чужій країні не були радісними. «У яку варварську країну ти послав мене, тут житла похмурі, церкви потворні, а звичаї жахливі!» – ці рядки з листа Анни до батька цитують французькі дослідники.
За О. Козулею (165 слів)


Славні сини України


У кожного народу минуле, сучасне та майбутнє зв’язані воєдино мріями  та  людською пам’яттю, яка споконвіків передається з покоління в покоління, живе в писаних і матеріальних пам’ятках. Щоб упевнено рухатися вперед, щоб ясніше розуміти шляхи, які пройдено, розуміти сучасність, треба знати минуле, знати історію.
На Дніпрі, за порогами, у першій половині ХVІ століття українське козацтво створило славнозвісну Запорізьку Січ, яка прославилася не лише своєю військовою силою та майстерністю, своїми перемогами, а й демократичним устроєм та освітою. Упродовж тривалого часу Січ була центром військової сили українського народу. 
На Січі брали до уваги такі риси: хоробрість, кмітливість, розум, досвід і, звичайно, безмежну відданість Україні. Запорізькі козаки були героїчними захисниками свого народу. Вони билися з ворогами скрізь: у Криму, на Чорному морі, на Дунаї, на турецькій території – і скрізь перемагали. У ті часи про них писали так: «Не знайти деінде на землі більш сміливих, які б так мало боялися смерті». Січ була справжнім осередком освіти: на її території, крім військових шкіл, були і звичайні.
За П. Шелестом (161 слово)







































Комментариев нет:

Отправить комментарий

Подписаться на: Сообщения (Atom)